Розвиток дитини та зона комфорту

Залишаючи зону комфорту, кожен сам для себе вибирає величину ризику, на яку він готовий піти, або ступінь незручності, який буде доцільно витримати, пожертвувавши чимось заради досягнення кращих результатів.

А як же бути з дітьми? Чи необхідно їм штучно створювати менш сприятливі умови з метою більш якісного розвитку? І якщо так, то яким має бути їхнє середовище?

Насправді, у малюків та підлітків все по-іншому. Допитливість, прагнення вивчати світ й пробувати нове в дітях присутнє за замовчуванням — як базові настройки. Їх не потрібно тягнути за вуха, висмикуючи із зони комфорту. Швидше навпаки: їм потрібна опора, відштовхуючись від якої можна сміливо рухатися вперед. Щоб зберігався природний інтерес, дитина повинна відчувати себе в безпеці, їй повинно бути не страшно.

Мова йде про створення батьками та найближчим оточенням такої психологічної атмосфери, в якій малюк не боятиметься, що його можуть лаяти за помилки або відкинути його спроби допомогти, або його зусилля не знайдуть належної підтримки й схвалення.

Коли дитина впевнена в своїх відносинах з батьками, вона, відчуваючи їх захист, повертається обличчям до світу й починає його досліджувати.

Іншими словами, дорослим слід подбати про те, щоб створити дітям зону комфорту — середовище, наповнене безліччю можливостей, пробувати які не страшно. Коли в родині є довіра один до одного, любов та взаєморозуміння — це багаторазово сприяє розвитку дитини. А ось надмірна опіка й постійні спроби вплинути або направити відбивають бажання вчитися й експериментувати, вселяючи невпевненість у власних силах.

Спілкуючись з дітьми, слід проявляти більше відкритості до їх бажань та прагнень. Готовність допомогти й підстрахувати при цьому будуть корисні, але вони не повинні переростати у втручання без необхідності. Можливо, якраз в силу подібного впливу діти поступово перетворюються в тих дорослих, які вважають за краще забитися в кут, сховатися в кокон, іноді — теплий й м'який, але обмежуючий.